Про кохання…
Не так давно я вела дуже цікаву розмову про кохання з однією знайомою мені особою — водночас шанованою, захоплюючою і навіть трохи страшною. До цієї делікатної й складної теми ми дійшли не через кого іншого, як самого Гете, а точніше — через його шедевр «Фауст» і трагедію Ґретхен, що в ньому описана.
«Але ж, будь ласка, це ж типова жінка, яка потрапила в абсолютно типовий випадок. Таке щодня трапляється!», — заявила мені ця «всезнаюча» особа.
Я ж хотіла дізнатися, як же все-таки йдуть справи з «істинним» коханням, а не, як вважав мій співрозмовник, з «типовим випадком» типу: «дівчина закохується в хлопця — хлопець спить з дівчиною — дівчина вагітніє й у розпачі — дівчина накладає на себе руки».
Ні, я, така зухвала, поставила це «все вирішальне» запитання прямо — перед щонайменше п’ятнадцятьма іншими людьми: я запитала його (ви правильно прочитали, йдеться про досить складну особистість — справжнього чоловіка), що він думає про кохання.
Мовчання. Тридцять допитливих очей дивилися на мене. «Прощавайте, мої друзі», — подумала я, нещасна жертва, — «мене зараз роздеруть». Але сталося диво! П’ятнадцять ще секунду тому голодних і слину ковтаючих вовків відвернулися від мене, і наша «інтимна розмова» продовжилася.
Спочатку він подивився на мене так, ніби ніколи в житті не чув про істинне кохання; а потім висловив свою думку, яку я завжди так цінувала, з такою легкістю, що я аж подих перехопила. Цитую:
«Пристрасть минає, але справжнє кохання — зводить з розуму».
Ось так. Кохання, значить, зводить з розуму. Я хотіла було одразу заперечити, але вже професор, доктор, дипломований інженер такий-то серйозним тоном продовжив:
«Якщо справді любиш людину, дороги назад уже немає».
Я замовкла. Швидко проаналізувала ці останні слова у своїй голові. «Дороги назад немає». Так, тут він мав рацію.
Але подумки я все ж переформулювала його мудру фразу:
Пристрасть минає, а справжнє кохання — залишається. Назавжди.
(c) Daria Kokozej, 2005, translated 2025
gloriajoan 